У 70-х роках XX ст. у дослідженнях західноєвропейського відьомства з’явилась ідея „полювання на відьом” як процесу, що йшов не стільки „згори” - від влади і церкви, скільки „знизу”, коли в маленькому містечку починалося цькування „відьми” її ж родичами і сусідами, тобто „відьмоманія” розглядалася як конфліктна, „тіньова” сторона співжиття у досить закритих соціумах. Ми спробуємо проаналізувати, що ж являла собою українська „відьма” спираючись на справи українських судів про чари.
Гендерні категорії українського відьомства. Перш за все, звертає на себе увагу той факт, що суспільна думка, зазвичай, наділяла відьмацькими здібностями саме жінок. В народних оповіданнях відьмою виступає найчастіше особа жіночої статі – сусідка чи родичка, а чоловік у цьому разі відігравав роль такого собі поборника моральної чистоти спільноти і відновлювача суспільної рівноваги, що виводив відьму на чисту воду . Цікаво, що шляхтича Матковського, якого було спалено 1738 р. в с. Гуменцях на Поділлі, було названо упирем, а не відьмаком . Джерела, опубліковані В. Антоновичем, демонструють значне домінування справ, де звинувачувалися тільки жінки; проте у справах, де висувалося звинувачення проти чоловіка, фігурує „жіночий чинник” – саме вони часто впливають на хід подій, що призводять до звинувачення (наприклад, у випадках, коли чоловік звертався до жінки-чарівниці), або чоловіки висувають взаємні звинувачення проти дружин одне одного .
На перший погляд такий стан речей дуже подібний до ситуації, що склалася на Заході. Автори „Молота відьом” (1486) – Malleus Maleficarum, що став підручником для багатьох поколінь інквізиторів, добачали схильність жінок до укладання пакту з дияволом і відьомства . Але, як показують регіональні дослідження, гендерний аспект європейського відьомства мав свої локальні особливості: у деяких країнах на сході Європи (Росія, скандинавські країни) кількість звинувачених у відьомстві чоловіків переважала кількість звинувачених жінок .
Гендерна ситуація українського відьомства була подібною до ситуації, що склалась на польських (західних) теренах, а не на сході чи півночі. А проте українська гендерна специфіка визначалася, ймовірно, регіональною культурною традицією, а не віяннями з Заходу, хоча вони, безперечно, також мали місце.
Відьма як „внутрішній ворог”. Як і в Західній Європі, де відьма „nigdy nie zyla w zupelnej izolacji, a przy tym nie nalezala do osob nowo przybylych do wsi” , на українських теренах звинувачення у відьомстві, зазвичай, висувалися не чужакам і аутсайдерам, а людям, що жили поруч: сусідам, близьким і далеким родичам . Відьма була таким собі „внутрішнім ворогом”. Безперечно, в час масових панік зайшлі люди, особливо, якщо вони займалися магічними чи лікувальними практиками, могли в першу чергу викликати підозру . Але такі випадки, зазвичай, траплялися рідко. Позивачі і звинувачені, як правило, добре знали одне одного, заходили в дім одне до одного (досить часто, якщо після цього траплялось якесь нещастя, саме цей факт міг бути причиною звинувачення), особливо якщо врахувати, що це були жителі сіл і маленьких містечок.
Вплив репутації на процес „творення відьми”. Б. Левак характеризує західну відьму перш за все як жінку „zlosliwe, zrzedne, klotliwe, cechy te zas prowadzily naturalnie do zporow z sasiadami wywolywal wobec nich nieokreslona, ogolna niechec” . Це, як правило, стара, бідна жінка, що постійно лаялась з сусідами з будь-якого приводу, озлоблена умовами свого важкого життя, яка, відтак, не могла бути доброю сусідкою . Безперечно, в Україні, як і в Західній Європі, звинувачення часто було результатом давнього конфлікту з сусідами: якщо після чергової сварки траплялось якесь нещастя – це вже був вагомий привід для звинувачення
Особливістю свідчень проти звинуваченого було перш за все те, що вони передавали не стільки побачене, скільки почуте, а отже, звинуватити людину можна було навіть на підставі звичайних пліток. Випадкові розмови на вулиці, в церкві, у шинку могли серйозно підірвати репутацію будь-якої жінки і таким чином „створити відьму”. З другого боку, досить легко таку справу можна було спрямувати проти позивача, звинувативши його у наклепництві, що траплялось дуже часто. За таких умов важливою стає репутація звинуваченого, його можливість ужитися з оточуючими .
Розпускання пліток, як вважає К. Диса, могло бути також своєрідним захистом від зачарування - людина, яка вважає, що на неї чи на когось із членів її родини наслано чари і має щодо когось конкретні підозри, розпускає плітки („ділиться своїми підозрами”) про існування у їхньому селищі відьми. Таким чином вона попереджала членів своєї спільноти про можливу небезпеку, а, з другого боку, доводила до відома „відьми”, що про її таємниці знають, адже, за народними уявленнями, будь-яка відьма перш за все боїться викриття . В „ідеальному” випадку складалася така ситуація: конфлікт чи просто побутова сварка > нещастя > підозри і розпускання пліток про відьомство > звинувачення у наклепництві. Як бачимо, все залежало від швидкості реакції „підозрюваної сторони”: справу про звинувачення у
відьомстві можна було досить швидко повернути собі на користь як справу про наклепництво, що й траплялось досить часто . У протилежному випадку, навіть уникнувши суду, оскаржена сторона могла надовго втратити добру репутацію, а це, в свою чергу, могло суттєво вплинути на її подальше проживання саме в цьому селищі.
Мусимо, однак, нагадати, що в переважній більшості справ суд намагався замирити сторони або призначав відносно невелике покарання (порівняно із Заходом, де звинувачення у відьомстві, швидше за все, приводило на вогнище). Отже, в українських судах про чари мала значення не тільки репутація, а й інші чинники, які відігравали роль своєрідного захисту. І таким чинником буде перш за все захист родинний.
Відьма і родина. Розглядаючи українські справи про чари, бачимо, що більшість звинувачених – це жінки середнього віку, в основному заміжні і вдови. Інколи визначити сімейний стан підозрюваної тяжко. У частині справ саме чоловік подає скаргу про наклепництво від імені своєї дружини, в інших він згадується. Можна припустити, що жінка, яка сама судиться з кимсь за власність – вдова. Жодного разу не зустрічається справа, в якій би звинувачувалася чиясь дочка, тобто, можна припустити, що на українських теренах звинувачення не висувались проти дівчат. П. Єфименко, на основі етнографічних даних, стверджує, що за народними віруваннями, відьма – це стара жінка, або, принаймні, жінка середнього віку, але не дівчина . Можливо, внаслідок таких уявлень дівчата були поза підозрою, а, можливо, це пояснюється перебуванням дівчини під опікою батьків.
Зрозуміла річ, ніхто з родини не хотів опинитися в статусі „родича відьми” (до того ж, якщо врахувати поширену точку зору, що чари могли передаватися всередині родини від матері до дочки ). Таке псування репутації могло серйозно вплинути на подальше життя в селі чи містечку. До того ж судова тяганина позначалася і на матеріальному стані сім’ї: майже всі вироки зобов’язували сторону, що програла, або й обох, платити штраф на користь суду. Таким чином, родина, зазвичай, одразу ж вступалася за звинуваченого.
Проте конфлікти у самій родині могли також стати причиною для звинувачення. При конфліктах у родині суд старався замирити сторони, і на звинуваченнях у чарах не надто акцентувалася увага, оскільки воно висувалося, як правило, в контексті інших справ – про спадок чи про можливе розлучення. А приводом для звинувачення, могли бути і погрози, виголошені однією стороною другій при розгляді будь-якої іншої справи.
Економічний стан звинувачених у відьомстві. Але якщо у родинних справах суд, перш за все, намагався замирити сторони, то для бідної людини, що не мала родини, тобто найбільш соціально незахищеної, звинувачення у відьомстві могло обернутися справжньою бідою. Особливо, коли обвинувач був людиною поважною у своїй локальній спільноті. Показовою є справа жебрачки Марини, яку війт Павло Святович з Кам’янця звинуватив у спробі наслати на його дім чари. Вирок був, порівняно жорстоким: жебрачка „ogniem ma byc palona” .
Варто зазначити однак, що звинувачені у відьомстві не обов’язково мали бути біднішими від інших жителів села чи містечка: із справ, де вказується соціальний статус звинувачених, можна встановити, що серед них були дрібні шляхтичі, дружина цехмістра, дружина козака, дружина бурмістра, попадя та інші. В той же час, немає свідчень про те, що звинувачення висувались на вищих щаблях соціуму (як виняток, знаємо випадок про розв’язування „відьмацьких процесів” гетьманом Брюховецьким, в результаті яких було спалено шістьох жінок, серед яких була і дружина гадяцького полковника ). Але це радше виняток.
Таким чином, як ми бачимо, звинувачені належали, здебільшого, до середнього чи трохи нижче середнього матеріального достатку, тобто нічим особливо не виділялись серед своїх сусідів.
Отже, українська „відьма”, чи, точніше, звинувачена у відьомстві, постає перед нами як жінка середнього або літнього віку, заміжня чи вдова, пересічна мешканка локальної спільноти, що нічим особливим не вирізнялася серед своїх сусідів. Порівняна легкість висунення звинувачення дозволяли звинуватити будь-кого із своїх сусідів, знайомих, родичів, як тільки спалахували такі підозри. Досить часто звинувачення у чарах було наслідком якогось конфлікту: судової тяганини, суперечки, сварки або просто поганого ставлення і поширення пліток. Але в той же час, суд найчастіше намагався замирити сторони, адже за звинуваченою жінкою могли стояти чоловік, брати, інші родичі, коротше кажучи, той родинний капітал, який забезпечував охорону в будь-якій життєвій колізії. До того ж у маленькому містечку, де всі всіх знають, де не було значного впливу церкви, публічна страта людини порушувала суспільний спокій, до якого здавна ставилися як до особливої цінності. У той же час особа, що належала до маргінесу соціуму, соціально незахищена, справді могла стати жертвою обмови, особливо, якщо скаржник був особою зі значним, як на місцевий рівень, соціальним статусом.
